Про можливі причини одностайності в керівництві Нацбанку і кілька інших речей.
У травні річні темпи інфляції прискорились до 18%, порівняно з 16,4% у квітні. А 10 червня Національний банк оприлюднив традиційний коментар щодо рівня інфляції.
У коментарі слушно констатовано, що пришвидшення інфляції зумовлювалося як загальносвітовими тенденціями, зокрема високими цінами на енергоресурси, так і внутрішніми чинниками, пов’язаними насамперед із війною.
Окрему увагу приділено стрімкому зростанню цін на пальне (на 57,5% у річному вимірі), що пояснюється високими цінами на нафту, дефіцитом пального та зростанням витрат на логістику.
Згадано також про якийсь міфічний “підвищений попит населення на окремі товари та послуги на тлі недостатньої пропозиції”, однак не конкретизовано, які це товари і послуги. Якщо йдеться про кілограм солі, або 20 літрів бензину, то це не підвищений попит, а цілком нормальний. Інша справа – недостатня пропозиція зазначених товарів.
Підсумовуючи, фахівці НБУ логічно зазначають:
“Динаміка споживчої інфляції у травні свідчить про подальше посилення цінового тиску. Інфляційні ризики залишаються значними в умовах продовження війни з росією та цілеспрямованого знищення нею продовольчих складів, закладів торгівлі, блокування портів та пошкодження транспортної інфраструктури”.
Але в наступному реченні логіка НБУ дає збій:
“З огляду на це, Національний банк з 3 червня підвищивоблікову ставку з 10% до 25% річних”.
З огляду на що? На знищення інфраструктури і закладів торгівлі? У який саме спосіб підвищення облікової ставки може посприяти вирішенню цих проблем? Через значне подорожчання ресурсів для відновлення зазначеної інфраструктури?
Втім, наступне речення розтлумачує, що метою підвищення облікової ставки є “захист гривневих доходів та заощаджень громадян, збільшення привабливості гривневих активів та зниження тиску на валютному ринку”.
Ризикну припустити, що ключовим елементом у зазначеному переліку є якраз “збільшення привабливості гривневих активів”. Це, вочевидь, і є справжня мета підвищення облікової ставки.
Теза про “привабливість гривневих активів” близько десяти разів (у різних варіаціях) повторюється і в підсумках дискусії членів Комітету з монетарної політики щодо рівня облікової ставки, оприлюднених 13 червня.
Заради досягнення омріяного “збільшення привабливості гривневих активів” НБУ в “підсумках дискусії” вдається до дуже небезпечної, провокаційної риторики. Тут вам і “запас міцності не є безмежним”, і “швидке вичерпання міжнародних резервів”, і “гіперінфляція”, і “лавиноподібний відплив вкладів”, і нарешті “латиноамериканський” сценарій розвитку подій.
Члени Комітету з монетарної політики вважають, що “монетизація державного боргу з боку НБУ теж не зміцнює довіри до гривні та Національного банку”. Звісно не зміцнює, якщо сам Нацбанк на кожному кроці кричить про небезпеку таких операцій.
Хоча, у воєнній економіці фінансування державних витрат за рахунок емісії є звичною практикою. Нещодавно Юрій Городніченко переконливо продемонстрував це на прикладі дій ФРС США під час ІІ Світової війни.
Щоправда, для прийняття такої позиції потрібно визнати факт, що держава (зокрема економіка) перебуває у стані війни, а не потурати “економічній логіці ухвалення рішень бізнесом та населенням” (тобто бажанню окремих суб’єктів максимізувати дохід). Іншими словами, потрібно бути державником, а не спекулянтом.
Принагідно слід звернути увагу на специфіку “колегіальності” Комітету з монетарної політики. З “підсумків дискусії” довідуємось, що з десяти членів Комітету сім висловились за підвищення облікової ставки до 25%, двоє – до 24%, один – до 20%. Така одностайність виглядає дуже підозріло і наштовхує на думку, що рішення про підвищення ставки на визначену величину ухвалювалось зовсім не колегіальні і не під час дискусії членів Комітету.
Проте, хто і де міг зважитись на такий “рішучий” крок?
Можливу відповідь на це конспірологічне запитання підказав не хто інший, як директор департаменту монетарної політики НБУ Володимир Лепушинський. Свою недавню колонку, покликану спростувати критику рішення НБУ щодо облікової ставки, член Комітету з монетарної політики несподівано закінчує… “планом Маршалла”.
Цитата: “Однак, варто відзначити, що лише кредитуванням не відбудувати економіку, необхідні інвестиції. А це вже питання “плану Маршалла”, який зараз розробляється. До того часу, доки його буде запущено в дію, економіка має перебувати в стійкому стані“.
Про “план Маршалла” в дуже оптимістичних тонах згадала також пані Рожкова у своєму інтерв’ю, яке з’явилось на наступний день після колонки пана Лепушинського. Як бачимо, синхронність думок у керівництва НБУ стосується не лише рівня облікової ставки.
А що ми знаємо про “план Маршала” для України? І хто є джерелом цих таємних знань?
За кілька днів до ухвалення Національним банком рішення про підвищення облікової ставки у Лондоні відбувся Ukraine Recovery Forum, “присвячений питанню, як правильно організувати “План Маршалла” для України, аби він був ефективним”. Лондонську школу економіки (LSE) на форумі представляла… пані Гонтарева.
Від неї ми довідались, що “ідеологом та організатором” форуму став Влад Рашкован – “серйозна людина міжнародного рівня”. Стосовно масштабів “плану” пані Гонтарева повідомила, що “йтиметься про сто і більше мільярдів, але гроші даватимуть на конкретні проєкти та програми, а не просто Україні”.
Представниця LSE також поділилась своєю візією України у 2030 році: “Наша група, наприклад, починала з того, що Україна входить до ЄС, НБУ – член Європейського центробанку, Мінекономіки немає взагалі, щоб воно не заважало, тощо”.
Ось так, “щоб воно не заважало”.
Але постривайте! А хто всі ці прекрасні люди, у тому числі з ВТБ-банком в анамнезі?! Чиї інтереси представляють? І хто їх уповноважував організовувати “план Маршалла” чи будь-який інший “план” для України?
Адже ми маємо законно обрану владу, безвідносно до того, подобається вона нам, чи ні. Ця влада наділена повноваженнями і несе відповідальність за ухвалені рішення. Принаймні, мала б.
Проте, якщо члени Правління НБУ говорять про той самий “план Маршалла”, що й представниця LSE, стає зрозумілою і надмірна турбота Нацбанку про “привабливість гривневих активів”, і та затятість, з якою НБУ вимагає від Мінфіну підвищення дохідності ОВДП.
“Забезпечення макрофінансової стабільності” – безумовно, гідна мета (що б вона не означала), яка однак не виключає можливості паралельного заробітку талановитими людьми певної вдачі.
Пан Лепушинський у вищезгаданій колонці дорікнув критикам у тому, що жоден з їхніх аргументів не дає комплексної відповіді на питання: “що робити?”. На жаль, коли йдеться про монетарну політику, вичерпно відповісти на нього досить складно, оскільки сама ця політика є перманентним пошуком оптимального (найменш болючого) рішення. Це, напевно, добре відомо членам Комітету з монетарної політики.
Крім того, для початку варто відповісти на не менш важливе запитання: “куди і в чиїх інтересах ми йдемо? Як бути державником, а не спекулянтом?”. Виглядає на те, що відповіді на нього можуть істотно відрізнятись.
Михайло Джус завідувач відділу грошових ринків Growford Institute
Джерело: https://biz.censor.net/m3348617