Наталія Резнікова, доктор економічних наук, професор Інституту міжнародних відносин, Університет ім. Тараса Шевченка
Володимир Панченко, доктор економічних наук, партнер компанії KSP Strategies
Термін «військова економіка» зазвичай використовується для позначення всієї економічної діяльності, що здійснюється у воєнний час. Загалом виділяють три типи економіки — військову, тіньову економіку та економіку, що виживає, які дозволяють різним групам у суспільстві вести війну, отримувати прибуток, справлятися з негараздами чи просто виживати. Правда полягає в тому, що кожна з груп має власні інтереси, свою динаміку і закономірності змін. Що їх характеризує?
● Військова економіка. Військова економіка включає виробництво, мобілізацію та розподіл економічних ресурсів для ведення війни, а також економічні стратегії війни, спрямовані на навмисне позбавлення протиборчої сторони прав і можливостей (наприклад, економіка санкцій). У той час як перше включає створення ресурсів для ведення війни, то друге – знищення ресурсів, щоб підірвати здатність противника вести війну.
● Тіньова економіка. У більшості конфліктів зазвичай є і ті, хто отримують вигоду з них, а значить вони зацікавлені в продовженні війн. В той же час, на відміну від такого типу бізнесу, «білий» економічний підприємець, який вимушено працює в рамках тіньової економіки, може бути зацікавлений у збереженні миру, якщо це допоможе зберегти або збільшити прибуток.
● Економіка, що виживає. Термін «економіка, що виживає» відтворюється групами населення, які виживають, використовуючи наявні ресурси. Важливою частиною цієї економіки є сільськогосподарське виробництво, яке дозволяє упоратися із складною ситуацією відсутності стабільних доходів чи вижити.
Військово-економічна наука вивчає економічні процеси та відносини, що виникають у зв’язку з підготовкою, веденням воєн та їх локалізацією чи запобіганням військовим діям. Наприклад, у ній розглядаються процеси мобілізаційної перебудови економіки, система організації та структура військового виробництва, характер військових потреб та способи їх задоволення. Водночас її цікавлять проблеми оптимізації військового виробництва, узгодження (суміщення) військового та цивільного виробництва, конверсії військового сектору, визначення розмірів та динаміки військових витрат, а по завершенню війни — економіка роззброєння.Кількісний аналіз військових витрат завжди був предметом суперечок, як з позицій їхньої транспарентної оцінки, так і з позицій репрезентативності для висновків про їхню адекватність потребам національної безпеки. Точність визначення військових витрат представляє реальний інтерес для аналізу їхнього впливу на решту економічних і соціальних показників, структури бюджетних витрат та здатність країни самостійно нарощувати рівень витрат на безпеку своїх громадян у трикутнику «ефективність-стійкість-справедливість». Інформація про фактичний склад наявних озброєнь є важливою інформацією для розуміння потенційної могутності і відповідно стійкості держави. Зокрема, визначаючи рівень і характер військових витрат, важливо брати до уваги, чи є ядерними досліджувані держави, оскільки це змінює коефіцієнт економічної ефективності, відомий як «отримувана вигода на кожен витрачений долар» (англ. «Bang for the buck»), чи це країна, яка дотримується стратегії стримування від слабкого до сильного (як Франція), чи це держава, яка припускає реалізацію стратегії ядерного нападу у разі потреби (як сьогоднішня Росія)? Яка роль кібербезпеки? Також важливо знати, чи є у держави союзники, які, незалежно від того, чи є вона незалежною у виробництві озброєнь, можуть надати допомогу у разі ескалації конфліктів.
Існує досить проста формула – відсоток військових видатків у воєнний та мирний час, за яким можна передбачити наміри розв’язання конфлікту чи війни. Напередодні Другої світової війни 1940 р. на військові потреби СРСР було спрямовано 26% промислової продукції (наприклад, у США цей показник становив 10,8%, а у Німеччині у 1939 році – 23%). Частка військової продукції у валовому промисловому виробництві СРСР зросла з 8,7% 1937 р. до 18,7% 1940 р. і до 22,5% у першій половині 1941 р.
Під час холодної війни видатки на оборону та оборонні дослідження та розробки критикувалися як тягар, а не як джерело зростання продуктивності. Існувала майже консенсусна думка, що оборонні та пов’язані з обороною дослідження та розвиток технологій відвернули науково-технічний потенціал від комерційного застосування і, таким чином, уповільнили технічні зміни в промисловості. Крім того, американську промисловість критикували за те, що вона повільно використовує можливості передачі технологій, які є результатом досліджень і розробок у військовій та оборонній сферах. Оборонні підрядники часто (і з точки зору безпеки обгрунтовано) ізолювали свої військові та пов’язані з обороною НДДКР від своїх комерційно орієнтованих НДДКР.
Однак закони неоліберальної ринкової економіки неможливо застосувати до військового виробництва, адже попит і пропозиція на товари військового призначення являють собою недосконалий ринок з невеликою кількістю постачальників і покупців. Військова промисловість у більшості промислово розвинутих країн має олігополістичну структуру і характер: висока інтенсивність капіталу (включаючи людський капітал) у виробництві; висока вартість військових досліджень і розробок; суворі стандарти конфіденційності в проектах закупівель, що заважає поширенню ноу-хау та посилює довгострокову залежність від постачальників зброї з точки зору навчання, технічного обслуговування та можливого повторного замовлення. Структура ринку така, що кілька великих виробників зброї розробляють і випускають зброю і, таким чином, домінують на ринку військової продукції, створюючи не тільки олігополію, але і працюючи в умовах монополістичної конкуренції. Попит у індустріально розвинених країнах описується монопсонією, в якій національний уряд є єдиним внутрішнім замовником, він навіть приймає рішення щодо експорту зброї в інші країни. Модель відкритої економіки для виробників зброї все ж існує – внутрішні постачальники повинні враховувати наступну формулу рівноваги: внутрішній попит на зброю, тобто попиту на власні збройні сили країни, плюс експорт зброї мінус імпорт зброї.
Стокгольмський міжнародний інститут дослідження проблем миру (SIPRI) наводить дані про продажі військових товарів у світі, про 100 найбільших компаній-виробників зброї, дані про витрати на національну оборону та дані про експорт та імпорт основних видів звичайної зброї. Продаж військових товарів можна описати як функцію витрат на національну оборону та міжнародних поставок зброї. Зворотний причинно-наслідковий зв’язок(збільшення продажів військових товарів при збільшенні національних витрат на оборону) у такому рівнянні попиту та пропозиції є малоймовірним, оскільки оборонні бюджети в промислово розвинутих країнах зазвичай приймаються до початку фінансового року (і включають замовлення, які були розміщені завчасно, або навіть довгострокові проекти закупівель із тривалим періодом терміни виконання) і експорт зброї проходить ретельний процес затвердження заздалегідь. Компанії-виробники зброї, таким чином, виготовляють контингент зброї «на вимогу» внутрішніх замовлень і затвердженого експорту, а не на ринкові потреби. Бюджети національної оборони та затверджений експорт зброї визначають виробництво військової продукції компаніями-виробниками зброї. Витрати на оборону та експорт зброї, у свою чергу, також є результатом функцій своєрідного попиту, які описують, наприклад, збільшення витрат на оборону під час війни або збільшення експорту зброї, коли союзник бере участь у збройному конфлікті. Російсько-українська війна однак показала наочно, що рівень запасів озброєнь(як техніки, так і особливо боєприпасів) виявився неспівмірним з потребами в умовах збройного конфлікту такого масштабу. Відповідно, стійкість як України, як основного фігуранта, що протистоїть росії, так і країн НАТО, ж неприпустимо низькою з огляду на терміни постачання озброєнь. Що стосується імпорту зброї в цілому, то україно-російська війна показала, що вибудовування незалежних ланцюгів поставок союзниками є ключовим елементом і підставою для перемоги у війні. Неможливо жодній країні обійтися без імпорту озброєнь, але при стратегічному плануванні важливо перевірити, чи є імпортована зброя та зброя вітчизняного виробництва можуть доповнювати чи заміняти одна одну.
Згідно з даними SIPRI, у 2021 році загальні світові військові витрати зросли на 0,7% та досягли 2,113 трлн доларів, а до п’ятірки країн з найвищими витратами увійшли США, Китай, Індія, Великобританія та Росія, на частку яких разом припадало 62 % витрат. І хоча із врахуванням фактору інфляції відбулось уповільнення темпів зростання у реальному вираженні, проте у номінальному вираженні військові витрати зросли на 6,1%. Внаслідок постпандемійного економічного підйому у 2021 році глобальний військовий тягар — світові військові витрати як частка світового ВВП — знизився на незначні 0,1 %, з 2,3 % у 2020 році до 2,2 % у 2021 році.
У понятті ВПК необхідно вирізняти ринковий і неринковий підхід. Неринковий був традиційно асоційований з СРСР, хоча становлення Німеччини під керівництвом Бісмарка може слугувати таким прикладом.
Визнання результативності розвинутого військово-промислового комплексу (ВПК) для перемоги у війні і одночасно небезпечності його для ринкової економіки була озвучена президентом США Дуайтом Ейзенхауером. Він у своїй прощальній промові 1961 року застеріг від потенційно сильного впливу та влади, породжених «союзом величезного військового відомства та великої військової промисловості», створеним в результаті масової військової мобілізації під час Другої світової війни. «Поєднання величезного військового істеблішменту та потужної військової індустрії є новим в американському досвіді. Ми визнаємо нагальну необхідність такого розвитку. Тим не менш, ми не повинні забувати про те, що це може призвести до серйозних наслідків і вплинути на структуру нашого суспільства. Ми повинні остерігатися невиправданого впливу військово-промислового комплексу на владу і не повинні допустити, щоб цей вплив перетворився на загрозу нашим свободам та демократичному процесу». Ейзенхауер закликав громадян виявляти розумну обережність і підтримувати баланс, необхідний для того, щоб «безпека і свобода процвітали спільно». Цим реченням президент Ейзенхауер за допомогою спічрайтера Малкольма Мооса описав виклик, з яким держави зіткнулися після промислової революції. Таким чином, концепція військово-промислового комплексу Ейзенхауера як балансу в трикутнику «ефективність-стійкість-справедливість» є ключовою точкою в півторастолітніх роздумах про відносини між фірмами, що виробляють зброю, і державою.
Ідея військово-промислового комплексу (ВПК) виявилась корисною концепцією для успіху військового істеблішменту в отриманні безпрецедентних державних бюджетних асигнувань у США та інших країнах з розвиненою економікою і під час холодної війни. Втім хоча після закінчення холодної війни складові ВПК змінилися, вплив приватних інтересів на його розвиток залишається потужним. Незважаючи на критику з боку неоліберальних експертів, симбіоз держави і приватного сектора забезпечує стійкість військового виробництва і наявність військових формувань, достатніх для стримування агресорів. Навіть використання моделі сил спеціальних операцій замість громіздких армій у виконанні США є ефективним, а країн Європи – ні. На міжнародному рівні зростає домінування США, розвиваються зв’язки між США та Європою, а ланцюжки поставок дедалі більше географічно розподіляються. Старі виробники зброї залишаються домінуючими, хоча вони реструктуризувалися, ставши системними інтеграторами, передаючи виробництво на аутсорсинг цивільним компаніям всередині країни і на міжнародному рівні, розгортаючи цивільні технології та компоненти(продаючи їх через створення продуктів подвійного призначення чи цивільних продуктів через конверсію, а не «даруючи» інновації цивільному сектору).
При цьому з’явилося багато нових компаній, деякі з яких навіть не знають, що займаються виробництвом зброї, оскільки їхня цивільна продукція інтегрована в системи озброєнь за замовчуванням. З’явилися нові важливі гравці, і відбулася значна кількість поглинань нових компаній старими лідерами, щоб отримати досвід у нових сферах. У Європі відбулися суттєві зміни, коли приватизація та законодавство на рівні ЄС змінили відносини в державному секторі промисловості. Незрозуміло, чи цей рух у напрямку загальноєвропейського ВПК стане успішним, оскільки паралельно поглиблюються трансатлантичні зв’язки між США та Великобританією. При цьому усвідомлення необхідності вибудовувати європейський ВПК прийшло лише з початком російської агресії проти України. Звичайно, Дональд Трамп, ставши президентом, у властивій йому манері просував розуміння необхідності «фінансувати європейську безпеку європейськими грошима», вимагаючи виконати умови членства в НАТО у вигляді витрат 2% ВВП на оборону. Але це сприймалося як певне насильство і навіть несправедливість з боку США. Початок реальних витрат з приходом Джозефа Байдена у Білий Дім став реальністю через усвідомлення європейськими країнами загроз. Значно гірше стояло і стоїть питання власного європейського виробництва озброєнь. Етапи руху до різних аспектів «стратегічної автономії» – цифрової, ресурсної та інших, звичайно мали на меті автономність ланцюгів створення доданої вартості, їх незалежність як від Китаю, так і від США, однак конкретні плани по ВПК не були реально озвучені. Звичайно, приватизація європейських компаній змінює відносини між державою та промисловістю на щось ближче до американської практики, і є численні приклади, які показують, наскільки тісними можуть бути ці відносини.
Незважаючи на економічну потужність ВПК і його значимість в національних економіках, економісти робили недостатньо спроб його проаналізувати. Позиція економістів неокласичного напрямку економічної теорії ґрунтується на уявленні про державу з чітко визначеною головною функцією – соціальне забезпечення. Держава в другу чергу забезпечує консенсус між владою, бізнесом і суспільством, реалізує національні інтереси і бореться із загрозою з боку потенційного ворога. Уряди відтак виділяють військові бюджети для боротьби з передбачуваними загрозами, і існує компроміс між «зброєю» та «олією» (по лінії «стійкість – ефективність» і «стійкість-справедливість» трикутника «ефективність-стійкість-справедливість». Це означає, що рішення про потреби в оборонних та наступальних можливостях приймають національні уряди, вони ж визначають найкращі способи досягнення цілей з точки зору структури збройних сил та закупівель зброї, а потім ухвалюють рішення про форму необхідної оборонно-промислової бази (ОПБ). В ідеалі ОПБ має бути найефективнішим способом забезпечення оптимального рівня безпеки, проте цей ідеал залежить від гіпотез про загрози. Парадокс полягає в тому, що чим потужніші озброєння накопичуються, тим більшим може бути рівень стримування агресора і меншою вірогідність війни. І тим більше база для аналітичних матеріалів про неефективність створення запасів озброєнь і неефективність нарощування потужності ВПК, адже вони базуються на гіпотезах. А в гіпотезах війни немає, вона відсунута в часі на невизначений період, який не дозволяє приймати рішення на користь збільшення витрат на вироьничі потужності чи запаси озброєнь. Коли війна «зненацька» стається, виникає інший перекіс – аналітики починають переконувати в необхідності нарощування виробництва і запасів, а розмови про ефективність і баланс між ефективністю і стійкістю (авт. безпечністю) знову не на часі.
Жодну систему ВПК не можна вважати оптимальною. У Японії, наприклад, зусилля Міністерства міжнародної торгівлі та промисловості сприяти розвитку технологій подвійного призначення призвели до появи низки видів зброї, ціна на одиницю якої набагато перевищує іноземні аналоги. Етатистські та корпоративні держави, у цьому контексті можуть бути більш ефективними. Вони схильні підпорядковувати оборонні закупівлі ширшій промисловій політиці — розробці важливих технологій через оборонні проекти, які потім перекидаються у цивільну економіку. Також відбувається фінансування і розвиток цивільних технологій, які мають потенціал подвійного використання і тому їх розробка і розвиток входять до витрат реальних економічних суб’єктів, а значить тягар на бюджет в поточному періоді можна суттєво зменшити.
Країни з ліберальною і неоліберальною ринковою економікою вирішують питання достатності безпеки (збільшення рівня фінансування виробництва озброєнь) іншим шляхом. Вони схильні розглядати проекти придбання зброї як операції на незалежних умовах. Держави, які ідеологічно сприймають неолібералізм, будуть схильні віддавати більшу кількість оборонних послуг приватному сектору, ніж їхні корпоративні та етатистські колеги, розширюючи таким чином сферу оборонно-промислової бази. Порівняння між американськими оборонними закупівлями, з одного боку, та британськими і канадськими – з іншого боку, ілюструє цю реальність, оскільки оборонні фірми та військові служби мають мало можливостей для скасування несприятливих для них рішень у так званих Вестмінстерських системах Британії та Канади. А от в системі рівноправних гілок влади в США для цього існують значні можливості. Виробники озброєнь мають менше можливостей для лобіювання закупівель у тих штатах США, де процес придбання є повністю незалежним, ніж у тих, де виробники та закупівельні агентства пов’язані між собою через власників, як у випадку з державними компаніями.
Кількість взаємозалежностей, що пов’язують війну та економіку, у сучасних умовах різко зросла. Військову економіку цікавить як власне військова галузь економіки (галузі військового виробництва, промислові війни, викрадання і захист інтелектуальної власності тощо), а також функціонування всіх сфер національної економіки, економіки загалом. Низка нових, далеко непростих завдань постають у сфері оптимізації управління, а також обмежень виробництва, фінансових та людських ресурсів. Крім того, особливо гостро постає проблема екології та екологічного сліду війни. Відповідно військово-економічна наука має досліджувати всю систему взаємозв’язків та взаємовпливів війни та економіки. На думку прихильників іншого підходу, потрібно звузити сферу інтересів військової економіки, вона покликана займатися насамперед постачанням та технічною організацією тилу, розподілом та використанням матеріальних ресурсів на користь збройних сил та ведення війни.
Під впливом економічних умов, протиріч та можливостей формується військова доктрина – офіційна система поглядів на основні питання підготовки та ведення війни. Військова доктрина визначає загальний напрям, пріоритети, основні положення будівництва збройних сил та їх застосування, а також їхнє економічне забезпечення у мирний та воєнний час. При зміні характеру загрози, ймовірного характеру військових конфліктів відповідно вносяться корективи в військову доктрину, в економічну політику і стратегію розвитку держави, економічне забезпечення її збройних сил. Наприклад, Англія втратила здатність підтримувати повний цикл виготовлення озброєнь для Військово-морських сил та їх захисту ППО, віддавши пріоритет партнеру – США, однак зберігає першість у створенні літаків з вертикальним злетом (забезпечення морського зв’язку); Італія – традиційний постачальник бронетехніки для країн зі спекотним кліматом; Туреччина та Греція змагаються у створенні ракет, артилерійських боєприпасів, ППО.
США у західному світі є країною з найбільш комплексним підходом до безпеки, найбільшими витратами на оборону, розгалуженою системою стратегічних інститутів і ефективними взаємозв’язками між бізнесом і державою. Однак у процесі економічної співпраці було втрачено певні геополітичні орієнтири і на світовій геоекономічній і геополітичній мапі виник Китай, як «найбільш значущий і системний виклик»
У Стратегії національної оборони США (NDS) від 27 жовтня 2022 року[1]зазначається, що «Росія створює гостру загрозу» – як для життєво важливих національних інтересів США за кордоном, так і для внутрішньої політики США. Додамо від себе – загрозу поточну, а не довгострокову. Аналітичні центри і практики в один голос зазначають, що ця країна є занадто слабкою економічно, деградує демографічно і технологічно і тому попри реальність загроз ядерного протистояння сьогодні, в довгостроковому періоді вона не зможе стати полюсом протистояння. Ще з часів виходу в 1996 році «Великої шахової дошки» Бжезінського було зрозуміло, що якщо США застосують достатньо системну політику стримування Росії як нащадка СРСР, і не допустять її домінування в Європі та альянсу з КНР, ця країна не становитиме загрози у другій половині 21 століття. В той же час «КНР представляє найбільш значущий і системний виклик». Тому пріоритетами NDS визначено:
- захист США, враховуючи зростаючу загрозу по багатьом напрямкам з боку КНР;
- стримування стратегічних нападів на Сполучені Штати, союзників та партнерів;
- стримування агресії, готовність переважати в конфлікті, коли це буде необхідно. Перший пріоритет – виклики з боку КНР в Індо-Тихоокеанському регіоні, потім виклики з боку Росії в Європі;
- створення стійких Об’єднаних сил та оборонної екосистеми.
Найбільш масштабним і серйозним викликом національній безпеці США на два наступні десятиліття документом визнаються «насильницькі та дедалі агресивніші спроби КНР змінити Індо-Тихоокеанський регіон і міжнародну систему відповідно до своїх інтересів і авторитарних уподобань». КНР «прагне підірвати альянси США та партнерство в галузі безпеки в Індійсько-Тихоокеанському регіоні та використовувати свій зростаючий потенціал, включаючи економічний вплив і зростаючу силу Народної Армії Китаю, щоб загрожувати інтересам сусідів». Відповідно там будуть сконцентровані основні зусилля стримування титульного партнера України.
Росія як гостра загроза в документі описується наступним чином: «Зневажливо ставлячись до незалежності своїх сусідів, російський уряд прагне застосувати силу, щоб нав’язати зміни кордонів і відновити імперську сферу впливу. Великий досвід територіальної агресії включає ескалацію жорстокої, неспровокованої війни проти України. Хоча політичні та військові дії її лідерів, спрямовані на розкол НАТО, мали зворотний результат, мета розколу залишається. Росія представляє серйозні, постійні ризики в ключових сферах».
Після початку російсько-української війни необхідність для США діяти одночасно на двох геополітичних напрямках — упокорення Росії і підготовка до протистояння з Китаєм — викликала конкретну необхідність перебудови економіки на збільшення випуску військової продукції згідно з потребами.
Військова доктрина Союзної держави (Росії і Білорусі) 2021 року визначає фінансування військової економіки та забезпечення мобілізаційних потреб, російська економіка приводиться у стан військової з кратним збільшенням обсягу випуску військової продукції.
Російські витрати бюджету у 2022 році перевищать 30 трильйонів рублів, дефіцит бюджету РФ зросте до 2% ВВП, порівняно із передбаченими спочатку 0,9% ВВП. На 2023 рік, як і раніше, планується дефіцит також на рівні 2% ВВП. Військові видатки в 2022 році збільшили на 387 млрд грн, до більш ніж 10% ВВП, при плануванні в 2021 році передбачалося 6% ВВП.
У 2023 році військові витрати України складуть 1141,1 млрд грн, 17,8% ВВП, майже 50% від усіх витрат бюджету. Це зарплати військових, забезпечення армії, ремонти та закупівлі техніки та зброї та інше. Власні доходи країни наступного року складуть 1,3 трлн грн, видатки – вдвічі більші, 2,6 трлн грн. Увесь дефіцит бюджету покривається за рахунок зовнішніх джерел. При цьому наповнення спеціального фонду державного бюджету України, за рахунок якого фінансуються поточні видатки оборони, на 50% залежить від «коштів від реалізації надлишкового озброєння, військової та спеціальної техніки, нерухомого військового майна Збройних сил України та коштів від відчуження земельних ділянок тощо», що з точки зору активів відбувається їх зменшення, а не збільшення.
Для нашої статті важливим є питання про те, скільки може бути виділено на створення військового виробництва. Про це ми можемо довідатись з показників «Стратегії розвитку ОПК», затвердженої в серпні 2021 року (далі – Стратегія). Ціллю державної військово-промислової політики України визначено крім іншого є створення «…функціонально збалансованого, економічно ефективного, фінансово-самодостатнього та прибуткового … вітчизняного оборонно-промислового комплексу, здатного задовольнити існуючі та перспективні потреби Збройних Сил України та інших військових формувань в озброєнні, військовій та спеціальній техніці». Ми опускаємо похвальну риторику про науково-технічний та цифровий потенціал та інші згадки про інноваційність, вони доречні, однак цікавить фінансова самодостаність та прибутковість, яка досягається майже виключно за рахунок продажу «надлишкових» активів при корпоратизації підприємств ОПК. Ті кілька десятків підприємств Державного концерну “Укроборонпром”, Міністерства оборони, Державного космічного агентства, про які йде мова, з одного боку, не можуть забезпечення справжнього оборонного замовлення, а з іншого боку вони недозавантажені. Нічого в Стратегії не говориться й про створення нових підприємств, вважається, що вони якимось чином виникнуть самі у приватному секторі.
Вражають показники ефективності реалізації Стратегії. Вони не переслідують ціль випереджального забезпечення військовою технікою і боєприпасами. Кількість/частка корпоратизованих підприємств, наприклад, досягненню такого завдання не слугує. Рівень зносу основних виробничих фондів як правило підвищується на державних підприємствах не шляхом купівлі нового обладнання, а шляхом продажу існуючого.Відсоток зростання середньомісячної заробітної плати працівників не відповідає ринковим реаліям і тому кадровий потенціал підприємств ОПК не може бути змінений без кардинальної зміни такого показника. Звичайно, показники кількості замкнутих циклів виробництва озброєння, індекс локалізації виробництва, частка новітніх зразків озброєння, частка матеріалів та комплектувальних частин, які створені у рамках імпортозаміщення, частка високотехнологічної продукції, що постачається на експорт, частка запроваджених сучасних цифрових технологій до таких показників відносяться. Однак «фінансове забезпечення виконання завдань, здійснюватиметься за рахунок коштів державного бюджету, власних коштів підприємств, інших джерел, зокрема на засадах державно-приватного партнерства, пільгового кредитування, інвестицій, кредитів під державні гарантії, адресної державної підтримки, впровадження економічних механізмів стимулювання». Ми бачимо, що за більш ніж 30 років незалежності таких механізмів створено не було. Обсяг коштів, передбачених у Державному бюджеті України на забезпечення розвитку оборонно-промислового комплексу, повинен становити не менше ніж 0,5 % ВВП, що абсолютно недостатньо, навіть не умовах війни, і в умовах надзвичайно складного входження в процеси закупівель приватних компаній. Приблизно 1 млрд дол щорічно передбачається інвестувати протягом найближчого десятиліття. Втім, теорія військової економіки свідчить, що ця сума, щонайменше, має становити близько 10 млрд дол у 3-5-річний період. Для високотехнологічного сектора, яким є ОПК, це передбачало б створення до 50 тисяч високо технологічних робочих місць. Враховуючи, що індикатором для тих, хто готував Стратегію, є 125 тисяч працюючих в ОПК, це не може бути амбіційним завданням, особливо враховуючи необхідність кардинального збільшення виробництва.
При такому незначному фінансуванні нереальними виглядають плани протягом першого року дії програми (це був 2022 рік, який став першим роком війни) здійснити реорганізацію підприємств ОПК і здійснити «формування вертикально-інтегрованих науково-виробничих об’єднань за галузевим принципом з метою створення замкнених циклів виробництва продукції військового і цивільного призначення та подвійного використання», тим більше, що стратегія розвитку ОПК ніяк не пов’язана з іншими стратегіями інноваційного і промислового розвитку».
На другому етапі (два роки) передбачається стандартизація по «лекалам» НАТО і ЄС і «продовження виконання невиконаних завдань та незавершених заходів першого етапу», і, нарешті, на третьому етапі (6 років) передбачено «продовження та завершення виконання незакінчених на першому і другому етапах реалізації Стратегії завдань та заходів, освоєння в оборонно-промисловому комплексі нових технологій, що забезпечать, зокрема, зниження використання імпортних комплектувальних виробів, сировини, матеріалів та іншої продукції; продовжується проведення диверсифікації, технічного переозброєння і розвитку науково-виробничої бази, створення, розширення номенклатури та обсягів виробництва критично важливої продукції для потреб внутрішнього ринку і поставки на експорт».
Управлінські можливості реалізації такої стратегії викликають питання в умовах паралічу діяльності Мінстратпрому, визначеного відповідальним за організацію виконання програми.
Програма відновлення, розроблена після початку війни, містить блок розвитку ОПК, схожу на викладену в Стратегії[2]. В ній об’єктивно описуються проблеми, які створила російська агресія: руйнування підприємств та виробничого обладнання; відтік капіталу та заморожування інвестиційних проектів; руйнація коопераційних зв’язків та ланцюжків постачання сировини, комплектуючих та матеріалів; недостатній рівень готовності виробничої та ремонтної бази підприємств ОПК до швидкого поповнення потреб Збройних Сил України та відновлення пошкодженої військової техніки; майже повне припинення підприємствами ОПК експортних поставок; відтік людського капіталу через вимушену еміграцію; стрімкий перехід ЗС від радянських озброєнь до натівських; відсутність бази для виробництва бойової авіації, систем ППО, ПРО та ПКО оборони, боєприпасів; потреби фінансування сфери оборони значно зросли порівняно з довоєнним рівнем; скорочення цивільної економіки на 45% і більше; ризик обмежень на залучення внутрішнього та іноземного капіталу; низький рівень запасів матеріально-технічних засобів ЗСУ; потреба в накопиченні боєприпасів.
Ці проблеми, що виникли через війну, підсилюються непослідовністю державної військово-промислової політики, а часто її відсутністю і хибністю, неоптимальними процесами оборонних закупівель, відсутністю довгострокового планування потреби в продукції ОПК; відсутність ефективної політики щодо ціноутворення; бюрократизованість процесу здійснення оборонних закупівель; та ін. неефективність зовнішньої торгівлі, зокрема недостатній рівень державної підтримки експорту продукції ОПК.
Незважаючи на ці та інші кардинальні проблеми вже на 2022 рік визначено «забезпечення нагальних потреб ЗСУ підприємствами вітчизняного ОПК не менше 50%», що є незрозумілим з огляду на реалії нереалістичним показником. При цьому на 2023 рік планується приватизація підприємств ОПК для отримання аж (!!!) 306 млн грн (на момент визнаної потреби в 10 млрд дол) і досягнення кількості працюючих на підприємствах ОПК на рівні 125 000 осіб.
При цьому на момент подання блоку до Програми відновлення не було визначено фінансові показники. Тим не менше, до 2025 року планується як корпоратизація, так і приватизація, що відповідає здебільшого «Стратегії розвитку ОПК» 2021 року – до кінця 2025 рок перехід на стандарти НАТО, а зростання експортного потенціалу заплановано лише на 2026-2032 роки.
Забезпечення діяльності планується за рахунок розробки і запровадження механізмів фінансування відновлення виробництва заплановано було вже в 2022 році, на кінець 2023 року заплановано розробити механізм зниження відсоткової ставки за кредитами та збільшення строків користування кредитами (позиками) під державні гарантії. Залучення капітальних інвестицій з метою створення нових, модернізації та нарощування існуючих виробничих потужностей підприємств ОПК передбачено на кінець 2024 року. Впровадити механізми податкового стимулювання для підтримки інвестицій в ОПК заплановано аж на кінець 2025 (!!!), а запровадити ефективні механізми підтримки технічного та технологічного розвитку підприємств ОПК і реалізувати спільні проекти з приватними зовнішніми та внутрішніми інвесторами та вийти на міжнародні ринки озброєнь – з 2026 по 2032 рр. Теорія військової економіки одностайно стверджує, що одним з інструментів мало б стати спеціальне агентство, на яке в Україні, до подиву, заплановано ганебні 90 млн грн протягом 2026-32 років на 50 (!!!) осіб персоналу.
При цьому слідвіддати належне спробі озвучити багатостраждальну ідею створення патронного та боєприпасного виробництва під калібри НАТО і створення малотонажних виробництв спецхімії й розосередження їх на території держави (на кінець 2025 року). Зокрема, на загальні цільові програми по бронетехніці і хімії планується виділити 39,5 млрд грн. Суттєвим виглядає проєкт «нарощування темпів та обсягів оснащення частин та підрозділів Збройних Сил України модернізованими та новими зразками артилерійського, протитанкового та протикорабельного озброєння, створення нових та нарощування наявних науково-виробничих потужностей для забезпечення модернізації існуючих». І хоча на реалізацію окреслених ініціатив планується спрямувати 143 млрд грн, сума, передбачена на підготовку виробництва обсягом у 15 млрд грн (близько 10%), виглядає необґрунтовано низькою і такою, що свідчить про відсутність всеосяжного підходу до усвідомлення потенціалу військової економіки.
[1] https://www.defense.gov/National-Defense-Strategy/
[2] https://uploads-ssl.webflow.com/621f88db25fbf24758792dd8/62d815713ac14c06554cfec7_Development%20of%20the%20military-industrial%20complex.docx.pdf