Міркування навколо останнього рішення з монетарної політики.
Правління Національного банку 9 вересня ухвалило рішення про підвищення облікової ставки до 8,5%, що, власне, було передбачено липневим прогнозом регулятора.
З початку березня облікова ставка підвищувалась чотири рази, загалом на 2,5 в. п.
Крім того, було повідомлено про припинення використання антикризових монетарних заходів (довгострокового рефінансування і процентних свопів) з початку IV кварталу.
На думку реалізаторів монетарної політики, усе це в комплексі “сприятиме утриманню під контролем інфляційних очікувань і поверненню інфляції на траєкторію стійкого сповільнення до цілі 5%”.
Попри позірну “стрункість” аргументів Національного банку, його діям бракує логіки.
Зайве переконувати, що прискорення темпів інфляції відбулося під впливом тимчасових чинників, пов’язаних із низькою базою порівняння, неврожаєм минулого року та зовнішньою кон’юнктурою (стрімке зростання світових цін на продовольство та енергоносії).
З цим погоджується навіть сам Нацбанк: “Інфляція впродовж останніх місяців перевищує 10% під впливом як тимчасових, так і фундаментальних чинників, проте залишається близькою до прогнозної траєкторії”.
Звідси перше логічне запитання: якщо інфляція відповідає прогнозній траєкторії (яка передбачає уповільнення інфляції до 5% у 2022 році), то навіщо змінювати статус-кво і посилювати жорсткість монетарних умов?
Держстат ще більше актуалізував вищезазначене питання, повідомивши (буквально за кілька годин після оголошення Нацбанком рішення щодо облікової ставки), що річні темпи інфляції у серпні залишилися на рівні липневих (10,2%).
Ба більше, базова інфляція у серпні навіть уповільнилась з 7,3% до 7,2%, що може свідчити про поступове “згасання” інфляційного сплеску.
Той факт, що в НБУ на момент оголошення рішення про облікову ставку очікували прискорення темпів інфляції у серпні, свідчить про повну відсутність координації між ним і Урядом навіть на неформальному рівні.
Адже цифри щодо серпневого рівня інфляції на той час вже були пораховані, хоч і не оприлюднені.
Наступний алогізм: як можна прагнути зниження інфляційних очікувань, повсякчас наголошуючи на присутності “фундаментального інфляційного тиску” або “фундаментальних проінфляційних чинників”?!
Проте, саме так чинить Національний банк ось уже майже рік. За таких обставин, не дивно, що інфляційні очікування домогосподарств сягають 10%.
Складається враження, що НБУ навмисно провокує інфляційні очікування, щоб обґрунтувати власну прихильність до високих процентних ставок.
Така провокаційна риторика НБУ різко контрастує з характером комунікацій інших центральних банків, які в переважній більшості орієнтовані на запобігання паніці та надмірному зростанню інфляційних очікувань.
Різниця в характері комунікацій цілком закономірно відображає разючі відмінності у політиці нашого НБУ і центральних банків успішніших країн.
Тут навіть не потрібно звертатися до досвіду таких авторитетних центральних банків, як ФРС, ЄЦБ або Банк Англії. Достатньо взяти до уваги дії значно ближчого (?) Національного банку Польщі (НБП).
У пресрелізі за підсумками засідання Ради монетарної політики (Radа Polityki Pieniężnej, RPP) від 8 вересня йдеться про те, що інфляція зростає під впливом незалежних від монетарної політики чинників.
За таких умов, монетарна політика НБП орієнтована на сприяння відновленню економічної активності після рецесії та стабілізацію інфляції на цільовому рівні у середньостроковій перспективі.
Стоячи на такій позиції, RPP ухвалює рішення зберегти ключову ставку на рівні 0,1%, у той час як річні темпи інфляції у Польщі прискорились до 5,4%, що значно вище цілі НБП (2,5% +/- 1 в. п.).
Можливо, польська економіка демонструє гіршу динаміку, ніж українська? Аж ніяк.
З того ж пресрелізу дізнаємось, що у ІІ кварталі 2021 року ВВП Польщі зріс порівняно з відповідним періодом минулого року на 11,1%, переважно за рахунок приватного споживання. І жодного слова про фундаментальний інфляційний тиск.
“Успіхи” української економіки значно скромніші: у ІІ кварталі 2021 року порівняно з “провальним” ІІ кварталом 2020 року ВВП України зріс лише на 5,4%, тоді як прогноз НБУ передбачав приріст 7,5%.
Але усе це, як не дивно, не заважає Нацбанку наполягати на збереженні фундаментального інфляційного тиску і підвищувати облікову ставку, знижуючи тим самим і без того невисокі шанси на динамічне зростання економіки.
У чому ж причина настільки різних підходів двох згаданих центральних банків?
Чи не в тому, що, в одному випадку, рішення ухвалюються колегіальним органом, сформованим з визнаних професіоналів за квотним принципом (RPP), а в іншому – групою людей, повністю підпорядкованих одній особі у строгій вертикалі (Комітет з монетарної політики, Правління НБУ).
У другому випадку (на жаль, нашому) колегіальність є фікцією, придатною хіба що для обґрунтування гучних звільнень колишніх працівників НБУ.
Повертаючись до аналізу конкретних рішень з монетарної політики, слід зазначити, що НБП, зберігаючи ставки низькими, не робить нічого екстраординарного. Лише те, що радить робити… МВФ.
У липневому випуску World Economic Outlook фахівці Фонду радять концентрувати зусилля на відновленні економіки засобами фіскальної та монетарної політики.
Центральні банки, на думку МВФ, повинні уникати передчасного посилення жорсткості монетарної політики, коли стикаються з тимчасовим інфляційним тиском, але мають бути готовими до швидкої реакції у разі погіршення інфляційних очікувань.
Варіант, коли інфляційні очікування погіршуються через дії самого центрального банку, аналітики МВФ (зі зрозумілих причин) не беруть до уваги…
Заступник Голови НБУ Сергій Ніколайчук у своїй недавній статті на тему інфляції справедливо зауважив, що частина експертів критикує НБУ за недостатню рішучість у підвищенні облікової ставки, а інша частина експертів навпаки – за посилення жорсткості монетарної політики, що пригнічує економіку.
Як у такій непростій ситуації мав би чинити НБУ, якби прагнув заручитися підтримкою широкого кола експертів, а не якоїсь однієї групи?
Відповідь очевидна: обрати “золоту середину” і не змінювати облікову ставку. Тим більше, що для такого рішення були вагомі аргументи.
Проте, Національний банк, як ми вже знаємо, обрав інший шлях.
P.S. Древньогрецький філософ Аристотель витратив чимало зусиль, щоб довести переваги вибору серединного шляху між двома крайнощами, які є однаково порочними. І, здавалося, довів.
Але, мабуть, він жив занадто давно, щоб бути почутим сьогодні в центральному банку однієї загадкової країни на північ від Понту Евксинського.
Завідувач відділу грошових ринків Growford Institute Михайло Джус для Бізнес.Цензор.