Post Image

Реформа «10-10-10» може бути контрпродуктивною, тому що вона засновується на хибному розумінні сутності певних податкових концепцій і норм, а також запереченні світових тенденцій розвитку теорії й практики оподаткування.

Свобода підприємницької діяльності, яку дійсно потрібно заохочувати, плекати усіма можливими засобами, оскільки вона має бути довгостроковим пріоритетом економічної політики нашої держави, у нас чомусь традиційно ототожнюється з низькими податками або їх взагалі їх відсутністю. Проте податки й свобода підприємництва взагалі-то не взаємовиключні, а скоріш взаємодоповнюючі речі.

Оподаткування саме по собі ні добре, ні погане. Все залежить від того як збираються податки та як вони використовуються. Якщо взяти за основу цю тезу, то дискусія щодо економічної свободи, пріоритетів податкової політики держави з питань про розміри ставок зміщується в площину реформи податкової й митної служби України, боротьби з корупцією, реформи системи судочинства. В цій частині у розробників реформи «10-10-10» ми не бачимо жодних думок. Воно й зрозуміло, бо гучні заяви є більш благодатною справою з точки зору медійних хвиль, ніж щоденна важка й, насправді, неблагодатна праця по наведенню ладу у податковій, митниці, новоствореному і вже сумнозвісному БЕБі тощо.

Загальновідомо, що необов’язковість сплати податків окремими категоріями платників може сповна компенсувати відносно «високий» рівень податкового навантаження. Тому для багатьох вони є низькими давно й дивно чути претензії щодо їх подальшого зменшення.

Власне цей принцип був основним в практиці оподаткування та виходячи з того, що ми бачимо в нормотворчій діяльності, залишається й до теперішнього часу. Загальновідомий оруєлівський принцип «всі тварини рівні, але декотрі рівніші» нікуди не подівся з нашого життя. Все й надалі квітне буйним цвітом. То ж, якщо десь і потрібно наводити лад, то не зі ставками податків, а з їх адмініструванням. А тут шлях довгий і складний. Як-то кажуть дорогу здолає той, хто йде!

Один з ключових аргументів ідеологів податкових свобод ґрунтується на концепції Лаффера, а тому є сумнівним. Сама ця модель є досить схематичною, якщо не сказати примітивною. Її графічна інтерпретація, намальована на серветці у ресторані «Два континенти» у далекому 1974 році для глави апарату Дональда Рамсфельда при президенті Джеральді Форді, говорить лише про одне : забагато податків зменшує базу оподаткування!

Насправді все не так однозначно та просто у реальному житті. Більшість науковців, експертів та практиків у світі сприймаю цю концепцію з усіма належними застереженнями і обмеженнями щодо можливих висновків та рекомендацій, особливо у прагматичній площині. Високі ставки податків, навіть якщо вони забезпечують мало податкових надходжень, інколи є виправданими з точки зору підтримки довгострокового сталого розвитку економіки. Аргумент, про якій навіть не йдеться в моделі Лаффера, полягає, у тому, що задовго до нього було відомо: в будь-якій податковій системи мають існувати податки, які знищують свою податкову базу (так звані пігувіанські податки). І це не системна помилка, а мета податкової політики. Таку політику, наприклад, протягом більшості ХХ-сторіччя реалізовували всі провідні країни колективного Заходу. Після сорокарічної «ліберальної ери» в оподаткуванні, започаткованої Рональдом Рейганом і Маргарет Тетчер, яка призвела до податкової конкуренції між країнами, «гонки до низу», розквіту офшорів, бачимо зростання нерівності в/поміж країнами світу. Подальше посилення цієї тенденції загрожує глобальними катаклізмами та потрясіннями не менш руйнівними ніж нинішні. Врешті-решт, якщо за мету економічного розвитку держави брати добробут її громадян, то саме при високих, навіть конфіскаційних ставках податків на персональні доходи (на рівні 90% і навіть вище) при перевищенні їх певного рівня, провідним країнам світу вдалося створити великий середній клас. Сьогодні ж за всіма оцінками та вимірами він тане на наших очах як льодовики Гренландії.

То ж не дарма серед основних пріоритетів податкової політики держави, рекомендованими до взяття на озброєння урядам країн світу, є сприяння інклюзивному економічному зростанню і, відповідно, перегляду принципів розбудови національних податкових систем, їх структур, так званий, tax mix. Куди це може призвести поки що невідомо, оскільки дискусія триває. Поки що очевидно, що нас очікують серйозні, якщо не сказати тектонічні зрушення у цій сфері. Що простежується на практиці, так це затребуваність та зростання ролі саме пігувіанських податків (податки на викиди та забруднення природнього середовища, специфічні акцизи, транспортні податки тощо).

Отже, вперте намагання повернутись до реалій сорокарічної давнини на основі нежиттєздатних теоретичних концепцій не може не визивати занепокоєння.

Чому є виправданими високі ставки податків? Тому що надмірна концентрація доходів, багатства призводить до надмірної концентрації влади. А цим чи закінчується для пересічних громадян ми та весь світ бачимо сьогодні наочно. Тому знищення частини податкової бази може бути в інтересах громади, нації й держави. Надзвичайні доходи та багатство, подібно до емісії вуглецю, наче б то не є відчутними особливо у моменті, але накладають негативні екстерналії на всіх інших членів суспільства у середньо та довгостроковій перспективі. Здається, українцям не потрібно особливо довго пояснювати руйнівний вплив олігархів на економіку, суспільство, державність.

Абсолютним нонсенсом у концепті «10-10-10» виглядає ідея чи-то скасування, чи-то радикального зменшення ЄСВ. Тут важко сказати щось однозначно, бо єдиного документу-першоджерела немає. Маємо лише окремі заяви, інколи суперечливого характеру. Якби там не було, але внески на соціальне страхування є й очевидно будуть присутніми в якості невід’ємної складової системи оподаткування абсолютної більшості країн світу в перспективі уявного майбутнього, оскільки повноцінного замінника для них не існує. Так, в країнах-членах ЄС, до клубу яких ми також прагнемо потрапити, з 2010 по 2020 рік частка внесків на соціальне страхування в середньому зросла на 0,6% до 13,5% ВВП. Питання пенсій й внесків, за рахунок яких вони фінансуються, взагалі-то є одним з найбільш чутливих у будь-якому суспільстві, що наочно бачимо зараз на прикладі Франції, яку охопили страйки після заяв уряду про підняття пенсійного віку.

З огляду на це, якщо розробники ліберальних податкових реформ мають серйозні конструктивні аргументи щодо вирішення цього питання, крім класичного «заграніца нам поможет», то бажано було їх представити на розгляд експертного середовища. Ну хоча б дійсно, як зазначив голова профільного парламентського комітету, у вигляді пояснювальної записки до відповідного законопроєкту.

Не менш важливо також, що реформа «10-10-10» може виявитись контпродуктивною не лише за змістом, але й за формою. Ініціатори реформи – про своє, міністр фінансів – про своє, голова профільного парламентського комітету – про своє. Лебідь, рак та щука. Думці незаангажованих експертів та громадськості взагалі не бачимо тут місця. Дискусія, врешті-решт, вже перетворилась на розбрат, в якому важить не сила аргументу чи здорового глузду, а міцність горлянки і висота кабінету.

Так і живемо, і нічого в тому гарного нема!

Швабій К., професор, 

експерт Growford Institute