22 листопада Рада директорів МВФ завершила перший перегляд програми stand-by для України та продовжила її дію до кінця червня 2022 року, оскільки початкові умови передбачали закінчення програми вже 8 грудня 2021 року.
Міністерство фінансів у своєму пресрелізі стримано пораділо рішенню про виділення Україні чергового траншу, “збільшивши” його обсяг на $1 млн до $700 млн.
А також повідомило, що “кошти будуть спрямовані на забезпечення макроекономічної стабільності та використані для фінансування дефіциту бюджету”.
Проте, Мінфін жодним словом не обмовився про умови співпраці України з Міжнародним валютним фондом (МВФ) на наступні сім місяців, залишаючи інтригу до оприлюднення Меморандуму про економічну і фінансову політику.
Національний банк, зі свого боку, також привітав рішення МВФ і навіть окреслив власні зобов’язання в межах програми stand-by на майбутнє. Дослівно:
- посилення незалежності Національного банку України;
- проведення монетарної політики, спрямованої на досягнення інфляційної цілі 5%;
- реформування державного банківського сектору та подальше впровадження реформи корпоративного управління;
- зменшення витрат держави на збанкрутілі банки;
- зниження рівня непрацюючих кредитів у банківській системі;
- посилення системи банківського нагляду та регулювання небанківського фінансового сектору тощо.
Можна було б порадіти отриманню найближчим часом $699 млн і на тому поставити крапку.
Але, навіть без оприлюднення Меморандуму, можна побачити кілька сумнівних моментів, які не дозволяють повною мірою “насолодитися” моментом.
Візьмімо з офіційного пресрелізу МВФ ті зобов’язання української влади на майбутнє, які стосуються сфери відповідальності НБУ. Їх усього два:
- збереження незалежності центрального банку та зосередження монетарної політики на поверненні інфляції до цільового рівня;
- забезпечення фінансового здоров’я банків, у тому числі шляхом належного управління, з метою відновлення якісного банківського кредитування приватного сектору.
На перший погляд, пріоритети діяльності НБУ (сформульовані у його пресрелізі) перегукуються з позицією МВФ. Але, як то кажуть, диявол криється в деталях.
Не треба бути фаховим філологом, щоб відчути різницю між “збереженням незалежності центрального банку” у версії МВФ і “посиленням незалежності” у версії НБУ.
Навіть за великого бажання, досить складно слово “safeguarding” перекласти як “посилення”. Отже, у цьому випадку НБУ відверто… перебільшує.
Найцікавіше те, що для такої підміни понять немає об’єктивних підстав. Адже після останніх змін до закону про Нацбанк (закон № 1811-ІХ), він (в особі Правління) став практично недосяжним для контролю з боку українського суспільства.
Голова НБУ повідомляв, що норми, які вносяться законом 1811-ІХ, визначені як попередній захід для затвердження Радою директорів МВФ першого перегляду програми stand-by.
У це не складно повірити, оскільки МВФ не має жодних проблем з контролем за діями НБУ: відповідно до технічного меморандуму програми stand-by Національний банк звітує перед Фондом за 34-ма позиціями у щоденному, щотижневому або щомісячному режимі. І це лише формальний бік контролю…
Фокусування монетарної політики на поверненні інфляції до цілі 5% є доволі дискусійним питанням, але тут позиції НБУ та МВФ принаймні збігаються.
Наступні пункти з переліку НБУ щодо реформування банківського сектору та зниження рівня непрацюючих кредитів корелюють з тезою МВФ щодо забезпечення фінансового здоров’я банків.
Проте, у версії МВФ ці зобов’язання слушно підпорядковані конкретній меті – відновленню якісного банківського кредитування реального сектору економіки.
Заслуговує на увагу те, що фахівці МВФ вживають слово “відновлення” (reviving), незважаючи на досить динамічне зростання обсягу банківських кредитів у корпоративний сектор (за 10 місяців обсяг кредитів у гривні збільшився на 20,2%).
І це навряд чи помилка. У Фонді, напевно, чудово усвідомлюють, що пожвавлення кредитної активності значною мірою обумовлене дією програми 5-7-9%, за якою у 2021 році надано кредитів на 55 млрд грн (станом на 22 листопада).
Крім того, з Огляду банківського сектору можемо дізнатися, що відношення чистих кредитів суб’єктам господарювання до ВВП у ІІІ кварталі 2021 року становило мізерних 10,2%.
Тоді як, наприклад, у 2016 році відповідний показник становив 20%, а в 2014-му – 44,7%. І поточних темпів кредитування недостатньо для зламу цієї негативної (низхідної) тенденції.
Тож можна бути вдячним фахівцям МВФ, які нагадують українській владі про необхідність відновлення кредитування української економіки.
Проте, ми не знайдемо жодного слова про це у вищезазначеному переліку зобов’язань НБУ.
На жаль, складається прикре враження, що для українського центрального банку реформування банківського сектору та його власна незалежність є не засобами, а самоціллю.
Підводячи риску, слід визнати, що отримання $699 млн від МВФ – це краще, ніж нічого.
Але, водночас, слід усвідомлювати, що це значно менше, ніж Україна сплатила Фонду у поточному році за раніше отриманими позиками: $1,3 млрд основної суми та близько $0,3 млрд відсотків.
І це зовсім мало, якщо подивитися на скромний обсяг траншу через призму потреб країни, яка (за версією провідних світових ЗМІ) в найближчому майбутньому може зазнати вторгнення з боку агресивного сусіда.
Завідувача відділу грошових ринків Growford Institute Михайло Джус для Бізнес.Цензор.