16 березня Національний банк оголосить своє чергове рішення щодо розміру облікової ставки. З високою ймовірністю, вона буде збережена на поточному “захмарному” рівні 25%.
Про деструктивний вплив монетарної політики НБУ на економіку вже сказано і написано безліч слів. Але якщо Нацбанку вистачає терпіння і самовпевненості наполягати на безальтернативності своєї політики, мусимо з неменшою наполегливістю вказувати на її численні недоліки.
Очевидним і вже частково реалізованим наслідком підвищення облікової ставки з 10% до 25% стало ускладнення доступу держави до ринку запозичень та збільшення витрат бюджету на обслуговування державного боргу (середньозважена дохідність гривневих ОВДП на первинному ринку зросла з 10,3% у травні 2022 року до 19,1% у лютому 2023 року).
Зростання дохідності військових облігацій, які Нацбанк викуповував у Мінфіну минулого року, з 11% до 25% річнихбуло безпосередньо пов’язане з підвищенням облікової ставки і “коштуватиме” бюджету 2023 року додаткових 38 млрд грн (за незмінності облікової ставки).
В ідеальному світі витрати Уряду на обслуговування “емісійних” ОВДП повернулися б до бюджету у вигляді прибутку НБУ. Але світ неідеальний і Нацбанк з високою ймовірністю витратить ці кошти на виплату банкам відсотків за депозитними сертифікатами.
За рахунок підвищення ставки за депозитними сертифікатами з 9% до 23% річних, процентні витрати НБУ за такими операціями у 2022 році сягнули 40 млрд грн, тоді як за незмінності ставки витрати були б удвічі нижчими (з урахуванням фактичних обсягів). За січень-лютий 2023 року сума процентних витрат НБУ за депозитними сертифікатами перевищила 14 млрд грн.
Щоб виправдати такі шалені витрати керівник монетарного блоку Нацбанку вдається до маніпуляцій, заявляючи, що “суттєві залишки в депозитних сертифікатах багато в чому є наслідком монетарного фінансування дефіциту бюджету 2022 року на 400 мільярдів гривень”. Мовляв, НБУ має стерилізувати ці кошти за допомогою депозитних сертифікатів, аби мінімізувати наслідки для інфляції. Уся ця логіка має переконати суспільство в тому, що Нацбанку не лишається нічого іншого, як платити за це “певну ціну”.
Маніпуляція полягає в тому, що у 2022 році обсяг емісії гривні через конвертацію зовнішніх надходжень був удвічі більшим, ніж обсяг монетизації військових облігацій, але про це – ні слова. Логіка НБУ цілком зрозуміла: зовнішні надходження – це добре, а купівля державних облігацій – абсолютне зло, боротьба з яким може виправдати будь-які (навіть відверто шкідливі) дії. Але нюанс в тому, що з точки зору ризиків, які несе в собі надмірний обсяг банківської ліквідності, різниці між цими джерелами емісії практично немає. Це добре розуміють в НБУ, проте мовчать.
Крім того, немає жодних доказів на користь того, що “певна ціна” стерилізації банківської ліквідності має бути захмарно високою (23% річних). Натомість, є підстави вважати, що якби “певна ціна” була нижчою, то й обсяг монетизації військових облігацій міг би бути значно меншим (оскільки попит банків на ОВДП на первинному ринку був би значно більшим).
У монетарній політиці НБУ є велика кількість алогічного. З одного боку, Нацбанк пригнічує і без того пригнічений попит, ускладнює фінансування бюджету та провокує збільшення витрат на обслуговування державного боргу. Тобто, генерує суцільний “негатив”.
З іншого боку, усе перелічене не забезпечило стабільності гривні (основна конституційна функція НБУ), що є цілком логічним в умовах, коли чинники інфляції та девальвації були пов’язані переважно з війною (а не з надмірним попитом). Водночас, є усі підстави стверджувати, що одним з ключових факторів уповільнення темпів інфляції протягом останніх місяців (з 26,6% на початок 2023 року до 24,9% у лютому) став пригнічений споживчий попит.
Виникає логічне запитання: навіщо економіка має потерпати від жорсткої монетарної політики НБУ, якщо причини інфляції та девальвації знаходяться в немонетарній площині?
Не даючи відповіді на це запитання Нацбанк обіцяє і надалі проводити жорстку монетарну політику “для збереження курсової стійкості, поліпшення інфляційних очікувань та забезпечення стійкого зниження інфляції”. Тобто, НБУ готовий наражати країну в стані війни на багатомільярдні втрати лише для того, щоб зниження інфляції, яке і так триває, було “стійким”.
Але на відміну від працівників Нацбанку, пристойна заробітна плата яких ніяк не залежить від стану економіки, пересічним громадянам України потрібні не голослівні обіцянки, а робота, аби задовольнити хоча б свої базові потреби. А для цього необхідно, щоб бізнес працював і не відчував фінансового голоду.
Ще наприкінці весни 2022 року нобелівський лавреат Джозеф Стіґліц наполегливо радив представникам української влади фокусуватися на тому, як забезпечити дешеві гроші для бізнесу. На його думку, це мало стати “найпріоритетнішою задачею”.
За кілька днів після цього НБУ підвищив облікову ставку у два з половиною рази. Як наслідок, ставки за новими гривневими кредитами банків корпораціям за один місяць зросли майже на 5 в. п. (з 13,9% у травні до 18,4% у червні 2022 року) і продовжили підвищуватись у наступні місяці. У лютому 2023 року ставка за корпоративними кредитами становила 20,5%.
Втім, було б наївно сподіватися, що в умовах повномасштабної війни банки активно кредитуватимуть бізнес на ринкових засадах. Зважаючи на посилення усіх видів ризику, підтримка кредитування за допомогою державних програм стала фактично єдиною життєздатною альтернативою.
Після початку повномасштабної війни практично всі нові кредити корпоративному сектору надавалися в межах державної програми “Доступні кредити 5-7-9%”, до якої було внесено низку важливих змін, які забезпечили бізнесу доступ до кредитів (до 60 млн грн) за нульовою ставкою без обмеження розміру підприємства.
За період дії воєнного стану (станом на 13 березня 2023 року) за програмою “5-7-9%” було укладено 23,1 тис кредитних договорів на суму 92 млрд грн, у тому числі державними банками – 17,7 тис договорів на суму 49,8 млрд грн.
Усе б нічого, але після підвищення облікової ставки (а також ставки за депозитними сертифікатами) відносна привабливість кредитування для банків істотно знизилась, що змусило Уряд вносити чергові зміни до програми “5-7-9%”. На період дії воєнного стану банкам було дозволено встановлювати ставку за кредитами в межах програми на рівні 20% (різницю між нею і базовою ставкою, розрахованою в прив’язці до UIRD, має сплачувати позичальник).
Інша важлива проблема – затримки з боку держави з компенсацією банкам відсотків, що пов’язані зі стрімким збільшенням обсягів кредитування за програмою “5-7-9%” з одночасним зростанням “ринкових” ставок. У 2022 році витрати бюджету на фінансування програми перевищили 9 млрд грн, замість запланованих 3 млрд грн. У бюджеті 2023 року на зазначену мету передбачено 16 млрд грн., проте в разі зростання ставок за строковими депозитами (через підвищення нормативів обов’язкового резервування) може виникнути необхідність збільшення й цієї суми.
Зважаючи на зазначені обставини, низка банків (переважно малих та середніх) почали згортати кредитування за програмою, а ті, які продовжують кредитувати, намагаються мінімізувати ризик втрат. Один з варіантів: перекладення усієї суми відсотків за кредитом на позичальника (з відшкодуванням йому “державної” частини після надходження коштів від Фонду розвитку підприємництва). Є прецеденти, коли банки пропонують позичальнику укласти додаткову угоду для збільшення номінальної ставки за кредитом до “беззбиткового” (з точки зору банків) рівня.
Наприкінці 2022 року питання державної підтримки кредитування було винесене на обговорення Ради з фінансової стабільності. Члени РФС наголосили на важливості збереження доступу банків і позичальників до програми “5-7-9%” як запоруки кредитування економіки та констатували необхідність перегляду умов надання кредитів з метою переходу до сплати позичальниками ненульових ставок.
Відтак на початку березня Мінфін повідомив про розроблення проєкту змін до Державних програм “Доступні кредити 5-7-9%” та “Доступний фінансовий лізинг 5-7-9%”, що передбачає продовження надання державної підтримки бізнесу, зокрема аграріям, які отримували кредити під час посівної кампанії 2022 року (має критичне значення для успішного проходження посівної кампанії 2023 року).
Найближчим часом проєкт має бути розглянутий Урядом і можна сподіватись, що найбільш проблемні моменти програми “5-7-9%” буде наразі знято. Проте, будь-яке рішення у цьому питанні не здатне розв’язати основної проблеми кредитування в Україні: наджорсткої процентної політики НБУ.
Жодні зусилля Уряду не здатні знівелювати той факт, що мінімальний рівень прибутковості для активних операцій банків знаходиться на позначці 23% річних (ставка за депозитними сертифікатами НБУ). І поки цю проблему не буде ліквідовано, всі зусилля щодо активізації кредитування потребуватимуть додаткових витрат бюджету і все одно наражатимуться на нові і нові перешкоди.