Національний банк використовує факт зниження темпів інфляції для обґрунтування жорсткості своєї монетарної політики. Та уповільнення цінової динаміки має дещо інший характер. А також має високу ціну.
Національний банк намагається переконати суспільство у результативності своїх “реформ”. Зокрема, в останньому випуску “Інфляційного звіту” йдеться про те, що “інфляційний тиск знижувався завдяки жорсткій монетарній політиці”.
На перший погляд, усе виглядає логічно. Рівень інфляції у річному вимірі протягом січня-жовтня 2019 року знизився з 9,8% до 6,5%.
Монетарна політика дійсно дуже жорстка: облікова ставка, попри зниження з 18% до 15,5%, є надзвичайно високою, особливо з огляду на її “прив’язку” до операцій з розміщення депозитних сертифікатів НБУ.
Якщо дивитися на це з позиції прихильників режиму інфляційного таргетування, то все відбувається так, як і мало би бути: високі процентні ставки призводять до стиснення попиту і (з певним лагом) до зниження інфляції.
З одним лише застереженням: така логіка працюватиме в умовах, коли інфляція є наслідком перегріву економіки.
Проте наша ситуація істотно відрізняється від тих, що описані в методичках з інфляційного таргетування.
Жорстка процентна політика НБУ дійсно пригнічує попит і гальмує економічний розвиток, проте інфляція реагує на інші процеси.
Щонайменше в поточному економічному циклі цінова кон’юнктура споживчого ринку формується переважно факторами з боку витрат. І головним серед них є обмінний курс гривні.
Розрахунки свідчать, що на тривалому часовому проміжку взаємозв’язок між динамікою обмінного курсу і рівнем інфляції є дуже тісним.
Досить простим, але водночас переконливим доказом слушності такого твердження є той факт, що з моменту введення гривні в обіг (вересень 1996 року) до початку 2019 року як обмінний курс, так і рівень цін споживчого ринку зросли практично однаково.