Пандемія COVID-19 стала викликом для суспільств, економік і системи публічних фінансів усіх без виключення країн світу. Одночасно, вона є випробуванням для органів державного управління та їхньої здатності справлятись з кризою. Значна кількість людей на всіх континентах суттєвим чином постраждала внаслідок поширення захворювання, що обернулося для них не лише загрозою життю і шкодою для здоров’я, а також в багатьох випадках втратою робочих місць і падінням доходів, зростанням бідності і продовженням поглиблення нерівності людей поміж та всередині країн за доходами, майном, можливостями, доступом до суспільних послуг, а головне, процесу вакцинації.

Справжнім випробуванням пандемія стала й для вітчизняної економіки, суспільства і влади. В цей особливий період, коли невідомо які наслідки буде мати пандемія на життя людей і долі країн, уряди, державні інституції стали центрами суспільної уваги та надії, адже від їхніх рішень і дій без перебільшення залежить майбутнє держави, оскільки «політичні шрами» пандемії можуть мати трагічні наслідки для державності багатьох країн світу. Новітні дослідження вказують нам на те, що слабкі держави вимагають значно більше часу на запровадження антиепідеміологічних заходів не лише економічного, соціального, а й, що найголовніше, медичного характеру. У зв’язку з цим спроможність діяти та адекватно реагувати на виклики сьогодення таких держав та урядів громадянським суспільством поставлена під сумнів. Найтрагічніше, що подібне розчарування, зневіру в діях державних інституцій, в політичних лідерах відчувають молоді люди «найуразливішого (в емоційному плані – авт.) віку» (18 – 25 років), адже саме вони становлять інноваційне ядро суспільства, саме вони є запорукою стабільного існування країни в майбутньому.

Світові експерти зазначають, що пандемія є випробуванням суспільства на солідарність, згуртованість та ефективність дій держави. Цю ефективність пост-фактум можна констатувати на простих наочних цифрах, зокрема, щодо рівнів вакцинації чи державної фінансової підтримки постраждалих верств населення. За кількісними та якісними параметрами цих показників існує значна диференціація між країнами світу. Ми на власні очі спостерігаємо в нашій країні цю значну розбіжність і відставання по всіх напрямах протидії пандемії.

З огляду, на це відновлення довіри громадян до дій держави, її інституцій, системи охорони здоров’я є ключовою передумовою їх подальшого нормального функціонування, наших сподівань і надій щодо розвитку української державності.

Що в такій ситуації слід робити ? 

Одна з відповідей на це багатогранне запитання представлена в даному дослідженні. При цьому слід зазначити, що це не якась оригінальна авторська ідея чи черговий популістичний політичний проєкт. Навпаки. У дослідженні зазначено, що всюди в світі на провідних світових форумах і майданчиках, в найбагатших країнах світу, в першу чергу, в політичному та інтелектуальному істеблішменті актуалізувалась дискусія щодо запровадження податку на багатство (wealth tax) як заходу можливо екстраординарного, зумовленого особливими обставинами нашого часу, скоріш за все тимчасового, але цілком реального та ефективного способу протидії викликам сьогодення.

Тому й в нашій країні одним із тестів на солідарність і основною для відновлення довіри до держави, наших політичних лідерів є запровадження податку на багатство. Адже, Україна – бідна країна в офіційних вимірах (ВВП, дохід на душу населення тощо, й особливо, якщо ми вдаємось до якихось міжнародних співставлень і порівнянь), проте в нашій країні є достатня кількість надзвичайно багатих людей, джерелом доходів і статків яких у багатьох випадках є національні природні ресурси, влада, активи, здобуті у ході пільгової приватизації. Поглянемо на електронні декларації наших чиновників і політиків, які звітують про великі суми готівки, рухомого і нерухомого майна в особистому володінні. Поглянемо на дорогі маєтки, нарешті, на вулиці наших міст, на яких безліч дорогих автомобілів, а на Дніпрі і в морській акваторії – дорогих плавзасобів, вартість яких вимірюється сумами з багатьма нулями. З огляду на це, все стає зрозумілим без зайвих слів. Якщо гроші, фінансові активи, ще якось можна приховати, щоправда зробити це стає все складніше й складніше, завдяки тиску світової спільноти і відходу від толерування ухилення від сплати податків, то майно, стиль життя в межах країни із зачиненими пандемією кордонами приховати важко. Це означає, що казати про неможливість запровадження податку на багатство в Україні є невіглаством та блюзнірством.

Отже, запровадження податку на багатство в Україні без перебільшення можна вважати одночасно тестом на солідарність для найбагатших наших співвітчизників і тестом на спроможність для політичних лідерів!