Post Image

Одним з найсуперечливіших підсумків 2019 року є уповільнення темпів споживчої інфляції до 4,1% (грудень до грудня попереднього року) з 9,8% роком раніше.

Здобувши перемогу над римлянами у битві при Аускулі ціною великих втрат, цар Пірр зауважив: “ще одна така перемога, і ми загинемо”. Як би дивно це не звучало, але між античними війнами і політикою українського Нацбанку є багато спільного.

Пересічний громадянин не особливо відчуває “покращення”, оскільки більшість товарів і послуг протягом року усе ж подорожчали. А самим лише газом (який подешевшав на 28,7%) ситий не будеш.

Проте Нацбанк тріумфує. Адже, сам того не очікуючи, досягнув проголошеної цілі з інфляції (5% +/- 1 п. п.).

У Коментарі Національного банку щодо рівня інфляції у 2019 році читаємо: “Зниження інфляції до цілі у 2019 році – це насамперед результат послідовної монетарної політики Національного банку, спрямованої на досягнення цінової стабільності в поєднанні з виваженою фіскальною політикою Уряду“.

З першою частиною такого пояснення можна було б погодитись, якби після слова “послідовної” було додане слово “наджорсткої” (монетарної політики).

З фіскальною політикою трохи складніше. Навіть за великого бажання складно узгодити між собою поняття виваженості і той рівень дохідності ОВДП, який Мінфін пропонував у першій половині року.

Але з одним не посперечаєшся, гроші з економіки “вимиває” не лише Нацбанк, але й Мінфін (для сплати відсотків за державним боргом).

Далі у Коментарі йдеться про причини зниження темпів інфляції: “Ключовим чинником суттєвого уповільнення зростання споживчих цін було зміцнення обмінного курсі гривні. Воно відбувалося з огляду на високий інтерес інвесторів до гривневих фінансових інструментів, ураховуючи їхню привабливу дохідність на тлі тривалого періоду макроекономічної стабільності, а також загальне зростання продуктивності української економіки“.

На перший погляд, усе логічно і переконливо. Досить несподівано НБУ зізнається, що основною причиною ревальвації був не експорт, а таки “інтерес інвесторів” до облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП).

Але за таким “чесним” зізнанням криється тонка маніпуляція, покликана звільнити Нацбанк від відповідальності за курсову динаміку.

Залишмо на сумлінні авторів Коментаря усю цю лірику про “макроекономічну стабільність” і “зростання продуктивності” (хоч і тут можна було б посперечатися).

Натомість, сконцентруємо увагу на “фінансових інструментах”, як називають ОВДП поціновувачі “фундаментальності” з НБУ.

Нескладно здогадатись, що “приваблива дохідність” державних облігацій не з неба впала, а була значною мірою обумовлена високою обліковою ставкою НБУ.

Адже за нею Нацбанк не лише надає рефінансування, а й розміщує власні депозитні сертифікати, що (окрім колосальних втрат державних коштів) переорієнтувало банки з кредитування підприємств на вкладення у “фінансові інструменти”.

Таким чином, Національний банк спочатку сам спровокував ревальвацію гривні, а вже потім не захотів протидіяти їй за допомогою адекватних обсягів купівлі іноземної валюти.

На валютному ринку сформувалась психологічна налаштованість на ревальвацію, відтак процес набув самопідсилюючого характеру.

Експортери, очікуючи подальшого зміцнення гривні, почали активніше продавати валютну виручку, що у свою чергу ще більше посилювало ревальваційний тиск.

Наприкінці року Нацбанк значно збільшив обсяги валютних інтервенцій, що дозволило продемонструвати порівняно великий річний обсяг купівлі валюти (7,9 млрд дол., з яких 3,8 млрд дол. припадає на листопад-грудень). Але для зміни курсового тренду було вже запізно.

Якщо уявити гіпотетичну ситуацію, за якої приплив іноземної валюти був би зумовлений експортом і прямими іноземними інвестиціями (а не спекулятивним капіталом), то навіть тоді НБУ мав би діяти радикальніше. Тобто, купувати значно більше валюти, ніж він купив у 2019 році насправді.

Оскільки 15%-ва ревальвація національної валюти за рік (з 27,79 грн/дол. у грудні 2018 року до 23,61 грн/дол. в грудні 2019 року) навіть у такій сприятливій (гіпотетичній) ситуації означала б серйозний удар по конкурентоздатності вітчизняних виробників.

Тож Правління НБУ триматиметься до останнього. Бо якщо взяти на себе відповідальність за провокування ревальвації, то крім однієї “перемоги” (зниження споживчої інфляції) прийдеться відповісти ще й за цілий букет негативних наслідків.

Зміцнення обмінного курсу, разом з погіршенням цінової кон’юнктури на зовнішніх сировинних ринках, призвело до дефляції цін виробників та скорочення промислового виробництва.

Між цими явищами існує тісна взаємна залежність, а спільним знаменником для них є зниження ділової активності.

За підсумками 2019 року ціни виробників промислової продукції знизились на 7,4%, що трапилось вперше за всю новітню історію України.

Зокрема у добувній промисловості ціни за рік знизились на 22,8%, переробній – на 5,7%, постачанні електроенергії, газу, пари та кондиційованого повітря – на 5,6%.

Скорочення промислового виробництва у січні-листопаді 2019 року (порівняно з відповідним періодом попереднього року) становило 1,2%. І цей процес прогресує: у листопаді порівняно з листопадом минулого року обсяги виробництва впали на 7,5%!

Проблеми з виконанням дохідної частини бюджету (зокрема внаслідок міцнішого, ніж передбачалося курсу гривні) призвели до зупинки фінансування видатків розвитку.

На початку грудня Рада НБУ визнала діяльність Правління НБУ у частині формування та реалізації валютно-курсової політики неефективною та такою, що не відповідає викликам сучасного розвитку України (рішення від 05.12.2019 р. № 49-рд).

За умови збереження поточних тенденцій та незмінності характеру монетарної політики НБУ (включно з валютно-курсовою політикою) економіка ризикує потрапити у пастку не лише промислової, але й споживчої дефляції.

Перша ластівка “прилетіла” вже у грудні 2019 року, коли загальний рівень цін споживчого ринку відносно попереднього місяця знизився на 0,2%, що є безпрецедентним явищем для цього місяця.

Нещодавно заступник Міністра економіки Сергій Ніколайчук припустив, що найближчим часом потрібно буде стимулювати інфляцію і з реалізацією цього завдання, на його думку, не повинно виникнути проблем.

Проте, така оцінка можливостей НБУ може виявитись занадто оптимістичною, оскільки для подолання дефляції знадобляться значно складніші рішення, ніж анонсоване зниження облікової ставки до 8% у 2020 року.

Хочеться вірити, що у лютому 2020 року. Рада НБУ, даючи оцінку діяльності Правління НБУ стосовно виконання Основних засад грошово-кредитної політики у 2019 році, не обмежиться одним лише фактом уповільнення інфляції, а візьме до уваги всі наслідки жорсткої монетарної політики НБУ (включно з валютно-курсовою політикою).

І можливо Рада НБУ врешті скористається своїм правом звернутися до Верховної Ради і Президента з викладенням своєї позиції та відповідних рекомендацій… Оскільки чинний склад Правління НБУ навряд чи здатен змінити свою філософію. Занадто довго вже “реформують”.

В іншому випадку, перефразовуючи згаданий вислів царя Пірра, ще один рік такої монетарної політики, і від економіки нічого не залишиться.

P.S. Перемога в тій війні у кінцевому підсумку дісталась… римлянам.