Post Image

Чому в Україні не відбувається кредитування економіки? І хто за це має відповідати.

В Національному банку (НБУ) 28 грудня, напевно, відкоркували шампанське. Ні, не через наближення Нового року і навіть не через призначення нового директора департаменту платіжних систем та інноваційного розвитку.

Причина для святкування не така очевидна, але значно серйозніша – цього дня уряд ухвалив низку рішень, орієнтованих на вирішення проблем з кредитуванням економіки.

Хоча, за логікою речей, ці проблеми мали б завдавати певного дискомфорту НБУ, адже ніхто не скасовував статтю 1 закону про Нацбанк, в якій чітко зазначено, що грошово-кредитна політика – це комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту.

Але в НБУ, вочевидь, воліють не згадувати про такі “дрібниці”.

Отже, 28 грудня Міністерство фінансів за дорученням КМУ створило ПрАТ “Українська фінансова житлова компанія” для розробки та втілення механізму доступної іпотеки.

Йдеться про створення фінансових інструментів з можливостю отримання іпотечного кредиту за ставкою до 7% річних строком до 20 років із залученням до співпраці банків.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів (КМУ) від 16 листопада 2020 року №1115 до статутної діяльності новоствореної компанії також належить рефінансування (!) банків і небанківських фінансових установ, які провадять діяльність з надання іпотечних кредитів, набуття права власності на об’єкти житлової нерухомості з метою подальшої передачі таких об’єктів у фінансовий лізинг, надання самих послуг фінансового лізингу тощо.

Для фінансування діяльності зазначеної компанії стаття 30 закону про бюджет на 2021 рік надає Мінфіну право емітувати ОВДП понад затверджений обсяг (без уточнення суми), який і без того сягає 497 млрд грн.

Крім того, 28 грудня КМУ схвалив зміни до програми “Доступні кредити 5-7-9%”, згідно з якими дія програми поширюється на суб’єктів середнього підприємництва з річним доходом до 20 млн євро (підвищено з 10 млн євро), дещо лібералізуються умови надання кредитів та знижуються ставки за деякими видами кредитів на період карантину.

За даними Мінфіну, станом на 28 грудня 2020 року було надано 7158 кредитів на 16,5 млрд грн, тоді як кількість заявок на участь у програмі сягнула 58374 штук на загальну суму 69 млрд грн.

Проте, можливості програми об’єктивно обмежені обсягом коштів, які держава може витратити на компенсацію відсоткових ставок: 2 млрд грн у 2020 році і стільки ж у 2021.

На цьому “кредитні” ініціативи уряду не вичерпуються. За задумом авторів земельної реформи, для доступу малих сільгоспвиробників до фінансових ресурсів на купівлю землі у 2021 році має бути створений Фонд часткового гарантування кредитів у сільському господарстві.

Фінансування діяльності цього фонду, фактично, відбуватиметься також за рахунок коштів державного бюджету (хоча законопроєкт №3205-2 передбачає, що його учасниками, окрім держави, можуть бути також міжнародні фінансові організації).

Держава і сьогодні сприяє кредитуванню аграріїв шляхом часткової компенсації відсотків за кредитами в розмірі 1,5 облікової ставки НБУ (постанова КМУ від 29 квітня 2015 року №300).

Зокрема, у бюджеті на 2020 рік на зазначену мету було передбачено 1,2 млрд грн.

Як бачимо, попри об’єктивну обмеженість ресурсів, уряд докладає певних зусиль для виправлення критичної ситуації з кредитуванням економіки.

Можна порадіти за ті сім’ї, які отримають шанс на доступну іпотеку, малий і середній бізнес, який зміг скористатися перевагами програми 5-7-9%, а також за аграріїв, яким держава компенсувала ставку за кредитом.

Проте, не слід забувати, що все це уряд робить за рахунок платників податків, тобто кожного з нас.

Здоровий глузд підказує, що у всій цій конструкції чогось не вистачає. А бракує тут (ні багато, ні мало) цілого Національного банку України і усієї банківської системи.

Йдеться про ту банківську систему, прибуток якої за 11 місяців 2020 року становить 43,4 млрд грн, що на 26% менше відповідного показника рекордного 2019 року, проте більш, ніж удвічі перевищує рівень 2018 року. Криза торкнулася багатьох, але не банків. У чому ж причина?

За підсумками січня-листопада 2020 року активи банків зросли на 17,5%, проте динаміка окремих складових була різноспрямованою.

Найбільший приріст активів забезпечили вкладення у цінні папери (переважно ОВДП) та довгострокові інвестиції банків (на 27,2% або 146,8 млрд грн), на другій позиції – кореспондентські рахунки в інших (іноземних) банках, які збільшились на 75,8% або 89,7 млрд грн (в гривневому еквіваленті).

Натомість, кредитний портфель банків скоротився на 5,1% або 52,3 млрд грн (без курсової переоцінки зазначені показники були б ще гіршими).

Частково така динаміка пов’язана зі списанням державними банками безнадійної заборгованості, що передбачено Меморандумом з МВФ.

Проте скорочення кредитного портфеля банків триває вже два роки поспіль, а в 2019 році жодних списань не відбувалося. Отже, проблема в іншому.

Банки не мають мотивації до кредитування реального сектору економіки (скорочення кредитного портфеля відбувається за рахунок позик корпоративному сектору).

Причина цього комплексна: це і жорстка процентна політика НБУ (яка переорієнтувала банки на спекулятивні моделі бізнесу), і завчасно запроваджені наджорсткі вимоги до оцінки розміру кредитного ризику, і недосконала судова система тощо.

Ставки за кредитами бізнесу залишаються високими (в залежності від розміру позичальника варіюються в межах 13 – 17% річних), а половина економіки взагалі не має шансів на погодження банком кредитної заявки.

Хотілося б дізнатись, що думали про українську економіку фахівці з НБУ, коли у 2016 році ухвалювали сумнозвісну постанову №351.

Функція автоматичного перекладу іноземних директив у таких випадках спрацьовує не дуже добре.

І що ж робить Нацбанк, коли економіка занурюється в кризу? Нацбанк “вмиває руки”, роблячи вигляд, що проблеми з кредитуванням його жодним чином не стосуються.

Правління НБУ ігнорує цілком слушні рекомендації Ради НБУ щодо запровадження цільового довгострокового рефінансування банків з метою кредитування інвестиційних проєктів, суб’єктів малого і середнього бізнесу, а також можливого застосування купівлі державних цінних паперів на вторинному ринку (що могло б посприяти зниженню вартості державних запозичень).

Облікова ставка (6%) є низькою лише в риториці Нацбанку. Міжнародні порівняння свідчать про те, що процентна політика НБУ залишаються однією з найжорсткіших в регіоні (у більшості наших сусідів реальні ставки центрального банку є від’ємними).

З’явилося неприємне відчуття, що НБУ цілеспрямовано створює дефіцит кредитних ресурсів. Ті, хто встиг пожити в СРСР у свідомому віці, легко проведуть необхідні паралелі…

У світі вже кілька років триває гостра дискусія щодо доцільності наділення центральних банків надмірною незалежністю.

Опосередкованою відповіддю на цю дискусію можна вважати радикальне пом’якшення монетарної політики більшості центральних банків у відповідь на кризу Covid-19.

Федеральна резервна система США взагалі зробила хід на випередження і, фактично, визнала своїм пріоритетом сприяння максимальній зайнятості, “відсунувши” цінову стабільність на другий план.

Європейський центральний банк також перебуває в процесі перегляду своєї стратегії монетарної політики, яка залишалася незмінною протягом сімнадцяти років.

В Україні, на жаль, будь-яка згадка про недостатню залученість центрального банку до процесів суспільного відтворення викликає шквал критики і звинувачень того, хто насмілився зачепити цю табуйовану тему. Така ситуація є контрпродуктивною.

А отже, у 2021 році варто відкинути емоції і, скориставшись прикладом провідних центральних банків світу, провести конструктивну дискусію стосовно місця і ролі Національного банку в системі державного управління та економіці загалом.

Почати можна з малого. До прикладу, зі з’ясування правового статусу Комітету з монетарної політики та дублювання ним питомих функцій Ради НБУ.

А наразі вітаю усіх з Новим роком!

Засновник та голова правління Growford Institute Віталій Ломакович для Бізнес.Цензор.